Незабаром вийде довгоочікуване продовження серії «Лунастри» в українському перекладі. Цей фентезі-цикл створила Наталія Щерба — улюблена часодійна письменниця українських, російських, польських, чеських та словацьких підлітків та дорослих. Володарка численних премій та нагород за серії «Часодії» та «Чароділ», які вже стали бестселерами, вона підкорила читачів новою історією про життя п’ятнадцятирічного Тіма Князєва та дивної дівчини з фіалковими очима Селестини.

Якщо перша книга «Стрибок над зорями» лише знайомить із дивовижним дволиким світом, де співіснують представники двох ворожих рас — астри й лунати, то друга, «Політ крізь камені», дозволяє зануритися в нього з головою, спостерігати зміни у поведінці улюблених героїв та розгадувати нові загадки. Щойно з’явився переклад книг «Лунастрів» в Україні, багато юних читачів мерщій втамували свою читацьку спрагу і почали мріяти про наступну частину. Як події розвиватимуться у третій книзі «Кроки в Безмежжі» стане відомо вже зовсім скоро, бо вихід довгоочікуваної фентезі-новинки заплановано на кінець травня. А поки пропонуємо пригадати, як розвивалися події у попередній частині серії.


«Політ крізь камені»

Місячне сяйво

***

«Унизу простиралося старе місто — мозаїка з теракотових черепичних дахів та яскраво-зелених веранд, густо обплетених виноградними лозами. Десь далеко яскраво й святково сяяли вогні, освітлюючи фасади стародавніх особняків, височів купол собору. Селест опустилася на балкон красивого кам’яного будинку, зіперлася ліктями на поруччя балюстради.

Поруч безшумно приземлився Алекс.

— Не варто так поспішати, — підштрикнула його Селест.

— І дати тобі можливість познущатися? Оце вже ні.

Вона ледве стримала посмішку.

— Ну, тоді тримайся, я швидко літаю.

— Нарешті знайшовся гідний суперник, — пожартував Алекс.

Майже водночас вони знялися в повітря й полетіли до центру міста, де на головній площі гуляли звичайні люди — розмовляли, сміялися, клацали фотоапаратами.

Алекс торкнувся руки Селест, спрямовуючи на дах музею — звідти відкривався краєвид на всю площу.

Селестина стрибнула на парапет і спритно звісила ноги з даху. Вона полюбляла так сидіти — на самісінькому краєчку прірви, коли будь-якої миті можна зірватися й полетіти, ширяючи між будинків. Іноді вона розводила руки, як крила, і летіла, уявляючи себе птахою.

Алекс сів поруч.

Мимоволі Селестина зиркнула на нього — у темряві ночі крил не було видно. Він не зняв мастерки — мабуть, у його одязі передбачалися прорізи для крил.

— У лунатів особлива мода? — Вона кивнула на його спину.

— Наші крила — це енергія, — озвався Алекс. — Енергія, яку дає місячне світло. Вони б тобі пасували. — Він посміхнувся до якихось своїх думок.

— Я б не хотіла мати такі крила, — прямо заявила дівчина. — Якщо вже вибирати, то нехай би в мене були величезні чорні крила, якими можна закрити півнеба — особливо ту частину, де світить Місяць.

Алекс обернувся до неї.

— Ти не довіряєш Місяцеві, як звичайнісінька астра. Але водночас тягнешся до нього, адже він — частина тебе. Селестина насмішкувато звела брови.

— Що ти маєш на… — почала вона, та Алекс її урвав.

— Дивись, Селестино, ця сила може бути й твоєю.

Він підняв руку, на якій, піймавши світло якоїсь лампи, яскраво блиснула золота нитка браслета з місячним диском, і почав серію складних пасів. Селестина вельми допитливо стежила за його діями, адже дотепер вона ще не бачила, як підмісячні застосовують містику.

Небо над площею освітилося тисячами барвистих вогнів. Блакитні, зелені, червоні, жовті й жовтогарячі вогні спалахували один за одним, складаючись у дивовижні візерунки.

Унизу, на площі, пролунали захоплені вигуки, замиготіли спалахи фотоапаратів — очевидно, люди подумали, що це дійство — частина загального свята. Алекс зробив кілька пасів руками, і в небі спалахнули тисячі золотих зірок. Ще один рух — і пішов дощ із різнобарвних вогненних смуг.

— Я вражена, — сказала Селестина, намагаючись бути серйозною. — Приємно, що ти вирішив потішити цих людей таким чудовим феєрверком.

— Я хотів потішити тільки тебе, — мовив Алекс і додав, усміхаючись: — Я впевнений, що ти й сама про це здогадалась.

Вони знову пролетіли над головною площею, промчали над ще однією критою вуличною галереєю та спустилися до двох високих веж, тісно оточених старими будинками. Тут торгували морозивом, і вони із задоволенням з’їли по дві кульки: Алекс вибрав біле, а Селестина — шоколадно-м’ятне, своє улюблене.

— Скоро тебе покличуть на бесіду з дуже поважними людьми, — повідомив новину Алекс.

Селестина скривилася.

— Напевно з приводу нашого невдалого переходу в Розкол, де немає Місяця. Уявляю, як ваші злякалися, коли дізнались, що є такий світ. — Селестина намагалася говорити так, щоб її слова пролунали байдуже. І все-таки в серці поселилося тривожне передчуття.

— Та ні, це інші люди. Високого рангу. Я знаю тільки те, що вони говоритимуть із тобою про місячну містику.

— Навіщо? — щиро здивувалася Селест. — Я ж астра.

Мене не цікавить місячна містика.

По губах Алекса ковзнула легка, таємнича посмішка.

— Давай піднімемося на вежу просто так, сходами, — раптом запропонував він. — А потім додому.

Рипнули іржаві петлі на старих дверях. Вхід був платним. Алекс сунув у віконце каси якісь дрібні гроші, купив два квитки.

Вони довго йшли сходами — Селестина перша, Алекс трохи позаду. Її пальці безшумно ковзали по високому поруччю, плавно оминаючи тумби на майданчиках. Від незліченних сходових прогонів паморочилося в голові, але дівчина вперто піднімалася, давши собі обіцянку в жодному разі не зупинятись.

Вона відчувала, що починає втрачати самовладання. Так-так-так, довкола неї точилася гра, а вона ніяк не могла зрозуміти її правил. Це напружувало, дратувало, змушувало сердитись. Алекс щось знав, але Селестина сумнівалася, що він розповість більше.

Аж ось і останній майданчик нескінченних сходів, а на ньому — дерев’яні двері з напівкруглою аркою, котра, мабуть, вела на самісіньку верхівку.

Селест уже торкнулася дверної ручки, як раптом Алекс вимогливо взяв її за зап’ясток, потягнувши до себе.

— Стривай, — тихо шепнув він і міцніше схопив за лікоть, а другу руку поклав їй на талію, як у танці.

Селест завмерла, її серце закалатало в гучному, прискореному ритмі, у скронях застугоніло. Вона була зовсім не готова побачити його обличчя так близько. Його подих легким теплом обвівав шкіру її щік. Селест відчувала, що вмліває, не в змозі опиратися його гіпнотичному погляду. Зараз він її поцілує — вона відчувала це всім єством… Знала, що не зможе відсахнутися, не зможе відштовхнути його…

І заплющила очі...»