Недовго довелося чекати на продовження цієї цікавої історії. Я думаю, ви погодитеся з твердженням про «колообіг» цікавинок у літературному світі, адже всі вони згодом повертаються: чи то у новому амплуа, чи то з новими секретами та відповідями на вже забуті загадки. Серія «Дарителі» продовжується частиною під назвою «Земля забутих». Катерина Соболь вирішує відповісти на усі питання й розкласти все по поличках у головах читачів. Для мене досить незвичним є таке подання інформації. Хоча, якщо б отримати відповіді на всі питання відразу, то навряд чи захочеться повертатися до читання інших частин. Це я до того, що солоденьке наостанок інколи корисне.

Що було до втрати корони?


Передмову до книги нібито пише Освальд, згодом ми дізнаємося, що це Олдус сам дав йому та ще декільком героям таке право. Мати Освальда була королевою, й маленький хлопчик ніяк не міг зрозуміти: чи може життя якогось підданого бути важливішим за життя королеви? За допомогою свого дару провидіння Освальд бачив, що матір все одно помре, що б він не робив, та надія ні на секунду не полишала його серця й думок. Тоді ж він пообіцяв собі, що стане наймогутнішим у королівстві й ніколи не буде переживати те, що відчувала його мати й він сам.


Заповітна Межа в Землі Забутих: що відбувається у четвертій частині «Дарителів»

Коли прийшов час, Освальд почав діяти. Для цього він викрав Роберта Олдена з палацу, бо знав, що хлоп’я — обранець Барса, тому, «його руками» він зможе втілити те, що задумав. Безсмертя для такої справи було замало, тож без Джоанни Освальдові було вкрай важко. Вона стерла Роберту пам’ять, а найголовніше — змінила колір очей, щоб королівська родина вже ніколи не впізнала свого родича. Так і розпочав своє нове життя Генрі — син мисливця й найгіршого чарівника в усьому королівстві.



*** 

«Джоанна повернулася пізно вночі. Вона ще й досі мала вигляд придворної пані, і я сподівався, що хлопчик кинеться до неї, але несправжня зовнішність його не обдурила. Він просто зачаївся, вичікуючи слушної миті, щоб у текти. 

— Він не стане недоумком, якщо ти зітреш йому пам’ять? — стиха запитав я. 

— Не зітру, а просто замкну, — похитала головою Джоанна. — Я можу змінювати властивості речей, а не їхню суть. Та якщо від закляття він зовсім отупіє, просто скрути йому шию, і зачекаємо, поки народиться інший. 

Ті півгодини були неприємними. Джоанна щось шепотіла, міцно тримаючи голову малюка, той голосно кричав і пручався, а потім обм’якнув і ліг на підлогу, безтямно витріщаючись перед собою. Джоанна підвелася і гидливо витерла руки об пелену. Дітей вона терпіти не може, навіть їхній запах викликає в неї нудоту. 

— Ось декілька порад, — тихо мовила вона, підійшовши до мене. — Тримай його якнайдалі від людей. Зроби вигляд, що ви жили тут завжди. Не вживай при ньому слів, які можуть викликати спогади, наприклад, «палац», «король» або «іграшка». Нехай його життя якнайдужче відрізняється від колишнього. І придумай йому нове ім’я, щоб старе не сколихнуло пам’яті. 

Джоанна зникла, а я нарешті підійшов до хлопчика. Він лежав і морщив чоло, немов прагнучи щось пригадати, і сльози стікали йому по щоках просто у вуха. Я сів поруч. 

 — Привіт, Генрі, — сказав я. — Я твій батько…»

***



Справжні почуття можуть змусити повірити у неможливе. Коли Генрі зіставив усі «за» і «проти», то вирішив оголосити придворним про те, що Роберт Олден не помер, він тут, він герой і обранець Барса. Юнак дуже хотів розказати про це королю і особливо — Едварду, адже вони зблизилися за останній час. Привід для такої новини був не дуже вдалий, але ймовірність, що Генрі повірять, була дуже невисокою, я б навіть сказала, просто мізерною. Король зібрав всіх парубків і дівчат за обідом для того, щоб припинити тривалу паузу у королівстві «без одружень». Хто ж міг знати, що тоді розпочнеться: сватання не вдалося, бо Роза, кохаючи Генрі, мала б одружитися з Едвардом, Агату взагалі ніхто з молодиків не хотів брати за дружину. Коли проханий обід почав перетворюватися на апокаліпсис, Генрі викрикнув: «Я — Роберт Олден, принц чарівного королівства, син короля Лоуренса й королеви Тильди, і я живий…» Королю й Едварду це здалося справжньою нісенітницею, яка викликала страшне обурення й протест.


Це вже не схоже на гру


Генрі пам’ятав, що за допомогою Тиса зможе переміщуватися в просторі, й це йому таки вдалося. Він опинився у кімнаті Рози, яка була геть розчарована заміжжям. З тієї кімнати вони обидва втекли й розпочали дивовижну подорож до Межі. На шляху їм зустрілися розбійники й лиходії з села, з якого походить Джетт. Освальд з Едвардом просто на п’яти наступали Генрі з Розою, а тому теж натрапили на це село, де дипломатія Освальда й чари Джоанни дозволили переманити усіх на свій бік. Землі Жаху, де мерці прикидалися квітами, марення, які заманювали кожного у свій будинок, загадки, через які Освальд ледве не приніс у жертву Г’ю Кембелла... Усе це герої проходили разом, хоча, як практично, так і теоретично були ворогами. Як то все може бути? Дуже просто, головне — відрізняти справжнє від підробки.



© Юлія Шаповал, книжкова блогерка