Я ніколи не жила в готелі й не маю жодного практичного уявлення про готельне життя. А ось теоретичних відомостей маю достатньо. Досить незвично: читаєш такий красивий заголовок, інтрига породжує буяня фантазії, яке відразу з тріском розбивається об слово «готель».
«Неможливо забрати дім у того, в кого він у серці...»
Роман «Замок у хмарах» знайомить читачів із дівчиною Фанні Функе, яка покинула школу, залишилася без атестата й без плану на подальше життя. Загалом Фанні було досить мирно й цікаво працювати й жити в готелі. Погоджуюсь з тим, що основну роль в адаптації на роботі відіграє колектив. З Павелом вона могла годинами співати у Великій Труллі, П‘єр завжди чекав її на кухні рано-вранці, щоб пригостити смачною булочкою. Із мсьє Роше завжди можна було поговорити про все, що відбувається у житті готелю. Не уникнути й поганих спогадів.
«Мозок виділяє гормон щастя, коли усмішка на обличчі тримається протягом однієї хвилини...»
Мені здається, що героїня роману без посмішки згадувала б пані Мюллер: хоча та була не такою вже й мерзотницею, але завжди вигадувала якесь нове правило. І, звичайно ж, Гортензія, Каміла й компанія. Частенько дівчата ображали Фанні й відверто з неї глузували. Та це самі квіточки, якщо порівнювати з подіями, які чекали на дівчину й власне готель надалі.
Одного дня до отелю заселяються Смірнови й Людвиги. Смірнови виявилися Стелою та Віктором Єгоровими. Пан Єгоров зареєстрував родину під чужим прізвищем через те, що його статки досить часто притягували плітки й інтриги. Першою до думки «щось тут не так» дійшла пані Людвіг, теж гостя готелю й очевидно що не така проста, якою хотіла здаватися. Вони з чоловіком давно слідкували за родиною російського олігарха.
Чи були ви свідком викрадення дитини у готелі на Різдво? А може, бачили, як у людину стріляють з пістолета, а вона при цьому намагається врятувати дитину? Можливо, таких надзвичайних ситуацій вам не довелося зустрічати у реальному житті, проте кожен з нас точно був свідком того, як начебто добрі й порядні люди довго грають свою роль і, коли все таємне оприявнюється, хочеться просто взятися за голову...
«Моє улюблене місце — м’які підвіконня в бібліотеці... Там тебе ніхто не шукатиме...»
Чим би не закінчилася історія (а ви обов’язково зрадієте розв’язці, пробачте, не можу втриматися) я зрозуміла, що місце дійсно творять люди. Будівля – це матеріал, а ось наповнення й «смак» – це ті, хто творить подію й історію.
© Юлія Шаповал, книжкова блогерка
