Нещодавно книжкові полички поповнилися вже шостою частиною пригод дівчинки Зосі та її чудернацької родини «Зося з вулиці Котячої на відпочинку» від польської письменниці Агнєшки Тишки й сучасної талановитої художниці Агати Рачинської вперше в перекладі українською!
Серія «Зося з вулиці Котячої» (ориг. «Zosia z ulicy Kociej») — це збірка різноманітних історій про рішуче дівча Зосю та її кумедну сімейку, написаних щирою мовою з добрим гумором. Орієнтовані Зосіни пригоди на середній шкільний вік, але молодшеньким цікаво буде почитати про витівки її маленької сестрички Мані, а дорослих розважать курйозні родинні ситуації, пов'язані з раптовим переїздом героїв, відвіданням родичів у селі, несподіваними хворобами під час відпустки та ін.
Цього разу Зося залишить вулицю Котячу, на якій вже стільки всього цікавого сталося, і вирушить назустріч пригодам — вона їде у справжній дитячий табір! Кумедні розваги дівчинки та її нових друзів тривають: вона буде купувати гумові чоботи метеликові на ім'я АГМІРАЛ ПИПЕК, вивчить біорозмаїття озер, купатиметься у ВЕЛИЧЕНЬКІЙ калюжі й врятує всіх у своїй спеціальній РЯТУВАЛЬНІЙ торбі! А ще Зося чи не вперше за все життя порадіє, що правил потрібно дотримуватися. Бо навіть уявити страшно, що було б, якби кожна матуся захотіла знати все, що відбувається з її сином чи донькою в дитячому таборі... А завжди ж знайдуться дітлахи, яким щось дуже не сподобається на відпочинку — сонце, дощ, ранкова зарядка, нудні екскурсії, нові друзі, комарі...
Для всіх, хто досі не встиг придбати шосту частину Зосіних пригод, пропонуємо прочитати уривок із новинки:
***
Я б хотіла спокійно передивитися свої речі, бо часу до виїзду мало. А перед цим ще купа важливих подій, ну хоча б мої іменини, що збігаються з Днем Польської Незабудки, або дні народження моїх друзів, Антека та Стефана (що їх святкуватимуть у якомусь супермісці, яке до останнього приховують). А якщо до цього додати школу та післяобідні заняття, то вільного часу залишається небагато. А що, коли з’ясується, що всі мої літні речі замалі? Треба буде поповнити гардероб…
На щастя, починає дзвонити телефон, і мама схоплюється з ліжка.
Маня теж кидається до дверей.
— Це Маліна! — обидві біжать шукати слухавку, що, як завжди, лежить під котом. Точніше наш Мафін вилежується на ній, наче так і треба, і навіть вусом не веде, коли телефон розривається.
— Нам слід видресирувати цього кота, — сказав колись тато, а Маня скривилася.
— Мафін — не цирковий кіт, а до того ж знущатися з кота НЕКОЛОГІЧНО! — категорично мовила вона.
— Ой, не перебільшуй, Маню… Ми б його лише навчили брати телефон… Одне «няв» у слухавку — і все! — запропонував тато, не уявляючи, у що вплутує всю нашу сім’ю.
— Якщо тобі так кортить, я можу замінити Мафіна. Я вмію нявкати так само, як він! — запевнила Маня, отож відтоді ті, хто нам телефонує, спочатку розмовляють з котом. Хіба що Маня не встигне схопити слухавку, та це трапляється вкрай рідко.
[…] Надмір павуків у нашому будинку дуже заважає всій сім’ї. Важко ступити, щоб не натрапити на котрогось. Вбивати їх дуже жорстоко, отож ми придумали переселяти їх за допомогою сачка для метеликів. Він дуже зручний для користування, і завдяки довгій дерев’яній ручці можна дістати справді високо. Навіть до павука, який сидить на стелі.
— Бр-р! — несподівано вигукує мама. — Бр-р! Ці павуки, ротавіруси, кліщі, комарі, бактерії… Мені недобре!
— Тобі теж? — питаємо ми дружним хором, а мама затуляє рота долонею.
— Ох, обережно! Бо поселиться тут з нами на Котячій ще одна тваринка… — каже Маня посміхаючись.
— Яка ще тваринка? Хіба їх мало? — белькоче мама, все ще затуляючи рота рукою.
— ПАВЛІН! Чудовий барвистий павлін… — замріяно пояснює Маня.
— Маня! — нервується мама та біжить у ванну кімнату. — Гадаєш, вона заразилася від Маліни через телефон? — хвилюється моя сестра.
— Що ти плетеш? Це неможливо!
— У нас на Котячій усе можливо! Хіба ти не помітила?
— Помітила…
— Отож, бачиш! — дитина тріумфально посміхається.
— А коли так, знайди мені негайно сачок для павуків, якщо хочеш сьогодні поїхати у свій зелений дитсадок. І намет також!
— Слухаюсь! — вигукує мала та біжить на пошуки.
Зітхаючи, я згрібаю весь одяг у велику купу. Скоріш за все, я візьмуся за нього лише ввечері, коли мама читатиме Мані казку на добраніч. Тоді вже напевно ніхто мені не заважатиме…
— Зосю… — чую я за хвилину тихесенький голос моєї сестри.
— Чого ще? — питаю я.
— Мафін спіймався!
— Як це «спіймався»? — не розумію я.
— Ну, в цей сачок для метеликів, тобто для павуків, але він якраз мав бути пасткою для ворогів єнота… — пояснює Маня без ладу й складу.
— І де тепер Мафін?
— Ну, в ньому. Я ж кажу!
— Ну тоді витягни його та принеси сачок. — Мені поступово уривається терпець.
— Він так спіймався, що я тепер не впораюся…
— Тобто?
— Його задок взагалі не витягується…
— Де ця пастка? — питаю я грізно, але мій гнів одразу минає, бо Мафін, який стирчить у сачку для метеликів, виглядає і справді кумедно.
