Знаю, що починати текст із цитати дещо старомодно, але пробачте, знайшла трохи філософії у третій частині «Чародолу»: «Наше життя подібне до річки: то тебе несуть спокійній води, то засмоктує вир… І ніколи не знаєш, на який берег викине…» Водна стихія подібна до людських емоцій: то спокійно та безтурботно, наче штиль, то сильні переживання — наче вода виходить з берегів.


Тримай емоції під контролем… Останній том серії «Чароділ» «Чародільский град» Наталії Щерби

Перейди, Місяцю



Третій том серії «Чароділ» починається словами «Назрівала катастрофа». Напруга, що наростала в попередніх частинах, у цій просто дзвенить сумним дзвоном. Нагадаю чим усе закінчилося. Каве отримала від Великого Мольфара золотий ключ, який відмикає будь-які двері, та потрапила таки в Чароділ, де її магічні здібності майже зійшли нанівець. «Що ж це за чудодійний світ, де не можна чаклувати?!» Там, у вимірі, де щоночі на небі проступає аж два місяці, дівчині спершу треба розшукати того, хто кілька століть був справжньою горою.


Їй це вдається й молода відьма та Великий Мольфар укладають таку угоду: Каве перемагає в Чаклуні — місцевому конкурсі чародіїв, а старець-маг виконує будь-яке її бажання. Мольфар переміщує Каве у… в’язницю. Вона допомагає втекти землякам (гурт людей, яких не долюблює Чародільський князь) й знайомиться з молодою відьмочкою Тай.


Та мріє навчатись магії. Заробляючи крадіжками, не може дозволити собі навчання в університетах, і турнір для неї — єдиний шанс здобути освіту. Аби брати участь в турнірі, потрібно вмовити драконорогів (зовні вони нагадують драконів з крилами, але їхнє чоло прикрашає ріг). Щоб драконоріг погодився на такі авантюри, треба запропонувати йому перлину, вкрадену з палацу Чародільского князя.




«Вузька смуга темного лісу вдалині здавалася лінією, яка розділяла землю на барвисту й сіру половини, — ніби давню фотокартку, незграбно розфарбовану лише наполовину.
— Вхід до володінь цих гордих, але обережних істот зачарований, — посміхнулася Тай, яка помітила її старання. — Тож не напружуй марно очі. От підійдемо ближче, тоді й привітаємося.
Руда чара першою кинулася в густі лугові зарості, і Каве поквапилася за нею.
— Ти одне затям, — напучувала Тай, хоробро розсуваючи довгі, до пояса, волохаті стебла маків. Від її рухів пелюстки потривожених квітів зграйками розліталися навсібіч. — Не називай їх драконами — образяться назавжди. Це все одно, що людину мавпою назвати або конякою, розумієш? Драконороги хоч і визнають, що їхній рід походить від драконів, проте вважають тих тупими, грубими й неосвіченими. Мовляв, тільки м’ясо їдять, до науки не прагнуть, стихійною магією користуються абияк. Нічого не вдієш, драконороги вважають себе вищою лускокрилою расою, вродженими інтелектуалами. А дракони для них — дика раса, дрімуча кров…»




«Money makes the world go around»



Правильно співає Лайза Мінеллі у мюзиклі «Кабаре» — гроші обертають світ. У серії «Чароділ» усе крутиться навколо земель та хазяювання. Справжня магія хвилює лише чистих серцем чаклунів. І в цьому я вбачаю частку реалізму: хоч якими фантастичними не були б персонажі, їх об’єднує людська сутність — хитра, егоїстична, безжальна. «Будь-яка емоція, будь-яке почуття до інших людей може обернутися проти тебе водномить... У будь-який час…»


Сюжет останньої книги цього фентезі-циклу розгортається в декількох місцях одночасно, ніби ти дивишся відразу на два екрани з різними фільмами. Важко зосередитись у цій гонитві, відчуваєш таку собі літературну косоокість. Поки Каве досліджувала нетрі Чародолу, сталося передбачуване, а від того дуже прикре.


* Увага, можливі спойлери! Олексій Вордак із вибуховою вдачею так і не навчився контролювати свої емоції, через що наробив таких помилок… ох, матінко. Чинний Карпатський князь втратив батьківський пояс, а відповідно — магічну силу й титул. Сини Лютогора катували його. Сироту врятував Рік Стригой, але не через свою доброту.


Чародільський князь — ще той пройдисвіт. Спочатку провокує Льошку на сутичку, відверто кепкує: «Ви не зможете правити князівством навіть із таким радником, як шановний маг Віртус. А передавши владу Лютогорові добровільно, ви збережете своє молоде життя. Що може бути цінніше?..» А потім за спасіння ставить свої умови. Дуже недоречні.



Не інакше як син диявола



В останньому томі серії «Чароділ» Наталії Щерби відкриється історія Лютогорових синів, їхнього неочікуваного вступу в «гру». Покровитель диких здасться мені ще мерзеннішим, ніж доти, й своїми мотивами він «перестрибне» навіть майбутню жінку Ружену Мільтову, яка, зачувши біду, швиденько перетнулася з «вордаківського клану» на бік диких.


Лютогор виступив уособленням зла, антагоністом оповіді, негативним в усіх аспектах його темної особистості. Чи влада йому так очі затулила, чи він просто народився без серця. «Як шкода, що я сам не можу тебе вбити, — промовив він. — Через угоду… Але затям — і ти не можеш напасти на нас, те ж через угоду. Та й що ти зробиш без батьківського пояса…»



Зрозуміло чи зарозуміло?


Наталія Щерба приділяє увагу іменам та прізвищам. Наприклад, Лізард (lizard) з англійської перекладається як ящірка — тварина, з якою асоціюється головна героїня, на яку вміє обертатися. Стригоєм у молдавській та румунській міфології називають вампіра або відьму, на яку перетворилася повішена людина. А стригія з латинської взагалі сова. Пам’ятаєте, на якого птаха обертався Чародільский Князь? Отож бо. Тільки-от слово «несамовитий» словники тлумачать як того, хто не здатен контролювати власні вчинки. Як бачимо, що Мар’яна розрахувала все правильно.



Хто ти є? Ти взяла моє життя і не віддала


Каве продовжує винуватити у своїх бідах далеку родичку: «Дай-но тільки вибратися з цієї колотнечі. І я точно намну тобі чуба, гидка бабего!» До речі, у цьому томі правнучка та прабабуся таки зустрінуться, але великої радості з того годі й шукати. Мар’яна Несамовита обвела навколо пальця всіх, хто бажав її смерті. Вона розгледіла у Тетяні талант та, найголовніше, людську силу, стійкість, але водночас втягнула у велику політичну небезпечну гру. Вона віддаласрібний браслет не найобдарованішим ученицям, а своїй нетямущій у чарівництві родичці. «У цьому й полягає твоя особливість, люба відьмо. Магічні речі — це спостерігачі, вони вміють брати від людей щось важливе для себе, не підпадаючи під вплив людських емоцій...» Маю одну звістку для вас: срібний браслет-ящірка щезне навіки і дівчина залишиться без захисту. За яких обставин — читайте в романі. До речі, з’явиться згадка про матір Чародільского князя пані Мейнеру, яка певним чином пов’язана із браслетом.



Треба перепочити



Відверто кажучи, дочитувати було важко. Чи то я вже втомилася, чи роман дещо затягнутий. Особливо останні п’ятдесят сторінок. Розумію, що оповідь вимагала логічного завершення, а воно можливе лише, коли читачеві зрозуміла подальша доля героїв й усі питання отримали аргументовані відповіді. Відкритим фіналом у заключному томі не обійтись.


Потайки я раділа, що Наталія Щерба не написала ще один, бо куди штовхати сюжет — не зрозуміло. Тим більш, вона кожній частині добирає локацію. Герої теж надходять, як за розкладом, бо нові персонажі — нові мотивації.


Лишень Каве, як із самого початку, бажає покінчити з магією, зажити спокійним життям. Якщо подивитися на головну героїню зараз, то побачимо велетенський прогрес, еволюцію персонажа. Каве нині не та перелякана дівчинка, якою користувались усі, хто має хоча б якісь пізнання в чаклунстві, а «повноцінна» відьма, яка знає ціну своїм навичкам, має досвід боротьби, а головне — перемоги. Саме він допоможе пройти крізь випробування, що доля приготувала їй.



На любовному фронті без змін



Лінія кохання не здивує різноманіттям стосунків. Як і в попередніх частинах, Льошка та Каве то збігаються, то розходяться, знаходять інших партнерів, але врешті-решт невідомо, з ким залишиться дівчина, адже Вордак поводиться доволі розкуто: «Сталося те, чого вона боялася понад усе не світі: Олексій знову зустрічається із Кристою, і цього разу руда відьма напевно постарається його не упустити...»



Чародільський князь продовжує виявляти ласку до Каве, проте вона відчуває, що наміри хлопця не обмежуються виключно любовними: «Що за гру веде Рік Стригой? Можливо, чекає, що вона почне благати його, щоб він змилувався?»


Ми завжди обираємо серцем і чомусь довіряємо власній інтуїції. Та чи розвинена вона настільки, аби дослухатися до неї? Чи безрозсудні ми настільки, аби безоглядно довіряти почуттям? Ну ось Льошка піддався на емоції та мало не помер. Друзі, завершуючи цю рецензію, я закликаю вас берегти себе від надмірних емоцій, щоб вони не потопили вас, не згубили ваше молоде життя.




© Агєєнкова Олена, книжкова блогерка