Напередодні Гелловіну ми вирішили зіставити два видання італійської письменниці та ілюстраторки Барбари Кантіні — першу частину серії «Мортіна» та новинку «Пуффі та Брунільда. Трішки чарів» і порівняти їх.
Героїні
Почнемо з першої. Мортіна — зомбі-дівчинка підліткового віку, мріє про справжню дружбу, спілкування та ігри з іншими дітьми. Сором’язлива, допитлива крихітка живе у Покинутій віллі разом із тіткою Домовиною.
Брунільда у свої десять (щонайменше десять) знає, чого прагне, вміє планувати та просити допомоги, працює у квіткарні, живе із мамою, бабусею та їхніми котами.
І Мортіна, і Брунільда мають яскраву зовнішність: під очима зомбі пролягли фіолетові тіні, а от відмочка має довге руде волосся, яке ніколи не розчісує. Найголовніша відмінність двох героїнь — їхнє походження. Мортіна — зомбі, що може безболісно відривати частини свого тіла й прилаштовувати їх назад та розмовляти із другом-песиком. Брунільда ж — відьма-початківиця.
Дівчаток об’єднує бажання знайти справжніх друзів: у Мортіни є собака породи левретка на прізвисько Смуток. Брунільда ж намагається знайти собі кота і не аби якого, а справжнього відьомського.
Чого прагнеш, крихітко?
Перебуваючи у Покинутій віллі, дівчинка-зомбі до скону бавиться із власним собакою, гуляє садочком і мріє хоча б декілька хвилин поговорити зі звичайними людьми. На мій погляд, безсмертна крихітка потребувала друзів, бо через спілкування з іншими ми краще розуміємо себе, відбувається така взаємна ідентифікація. Брунільда ж мріє стати такою ж відьмою, як її бабуся та мама, аби творити дива.
Брунільда має чудові стосунки із сім’єю: мама Зельда допомагає варити зілля, дає настанови, бабця-льотчиця Матильда вчить керувати мітлою, підтримує онуку. Мортіна живе із тіткою у Покинутій віллі на подобу принцеси з казки «Рапунцель». Хоча мачуха тримала вкрадену дівчину через егоїстичні наміри, Домовина просто боялася селян, гадала ті виженуть її з маєтку. До речі про Рапунцель. Певна схожість є і з Брунільдою. Адже майбутня відьма має довге волосся, у якому ховає багато предметів.
Хто б міг подумати? Та це ж…
Зауважу, що ілюстрації авторки принципово вирізняються від малюнків до інших дитячих видань. Казковий стиль серії про зомбі-дівчинку нагадує середньовічний макабр, тільки не лячний, а кумедний, файний. А якщо навести паралелі із митцями, то малюнки Барбари Кантіні скидаються на роботи американського художника минулого століття Едварда Горі (він теж, до речі, ілюстрував книги).
«Недостовірність» зображення, певна комічність предметів, малюнки на кшталт віммельбухів, набагато більше розповідають про побут та устрій родини, ніж слова. А ще, такі розвороти стимулюють уяву та розвиток навичку сторітелінгу: роздивляючись видання, дитина вигадує власні історії. До речі, у такий спосіб, можна пограти з дітлахами:
· нехай назвуть усі прямокутні предмети,
· порахують квіти,
· знайдуть гарбузи на сторінці тощо.
Жанрове визначення «Мортіни» — казка, а «Пуффі та Брунільда. Трішки чарів» — казкова повість. Серйозних відмінностей за структурою оповіді я не знайшла й гадаю, не слід їх шукати. Обидва видання «майорять» посиланнями, алюзіями на твори мистецтва, реальних особистостей, пародії на фізичні речі.
Твоє ім'я
Гадаю, з уроків літератури усі пам’ятають вельми поширений художній прийом, коли автор вказує прізвиськом або ім’ям на характерні риси персонажу. Прийом зветься «власне ім’я».
Усі персонажі «Мортіни» мають імена, що походять від іменників, пов’язаних зі смертю, похороном тощо. Головна героїні серії розповіла, що її ім’я перекладається як «Смертина», її песика звуть Смуток, тітку — Домовина, дідуся (від нього залишилася тільки голова) — Склепом. У виданні «Пуффі та Брунільда. Трішки чарів» письменниця «вінчає» значущими іменниками предмети, на подобу ведмідя Хутряка, мітли Руджерки, навіть ген Пірует значить… прочитайте самі, що трапляється з тими, хто його має.
Обидва твори авторки гідні бути прочитаними на Гелловін. Раджу ознайомитися з ними й знайти власну відмінность та схожість. А ми тим часом продовжимо чекати на випуск нових видань серій «Мортіна» й «Пуффі та Брунільда».
P. S. Тільки нікому не кажіть
Не відомо, чи це збіг, але у першій частині «Мортіни» у куточку сторінки є малюнок кота із приписом «справжній відьмин кіт». А кількома розворотами назад бачимо малюнок книжки Едгара По «Чорний кіт» — відоме хоррор-оповідання американського письменника, де фігурує чорний кіт, у якого після певних подій з’явилася біла плямка на хутрі (це вкрай сумний твір, я не зіставляю його з виданнями Барбари Кантіні та не закликаю читати). Чи це натяк авторки на Пуффі — героя її майбутнього оповідання? Адже, Е.По зазначав в оповіданні: «Усі чорні кішки — це відьми-перевертні» (пер.Б.Ткаченка).
