Перше й чи не найголовніше, що варто пам’ятати, сідаючи (лягаючи, стаючи – залежить від умов) за читання третіх «Лунастрів»: просто не буде! І це «просто» стосується не стільки сюжетних колізій, скільки деталей, у які можна нескінченно вчитуватися. Якісь із цих деталей пропрацьовані краще, а якісь викликають більше запитань, ніж відповідей. Хоча це навіть добре. Тобто друге – навіть дуже добре.


Згадати, про кого вся ця історія


У третій частині циклу читачі зустрічаються з тими героями, які в першій і другій книзі або стали нам рідними й такими, що ах-який-же-він-ммм!, або такими, що ар!-от-як-тільки-сюжетна-земля-тебе-носить! Якби це був Колізей і на битву викликали гладіаторів, гучний голос виник би нізвідки та сказав щось про те, як зараз тут (ось тут, он тут, просто збоку або в нас під носами) почнеться ну така бойня, ну така!.. Що найсильніші гладіатори та гладіаторка зійдуться в кровопролитті, яке стане легендарним. І ми б усі зробили у-у-у-у-у-у й вітали свого фаворита, чи фаворитку, чи фаворитку і фаворита. Якщо таке пафосне представлення героїв вас напружило, усе добре: порівняння із Колізеєм і настільки перебільшена урочистість – не просто так. Адже на сюжетну арену виходять по суті вороги, які мусять змагатися не просто за своє життя чи смерть, а за існування (дуже добре та вельми спокійне існування!) всієї раси. 


І такими гладіаторами та гладіаторкою (і зараз ті, хто читав першу та другу частину, хитро так усміхаються й готуються називати імена) є Тім Князев, Селестина Святова й Алекс Волков. Щоправда, потрібно врахувати те, що ці гладіатори апріорі не в рівних умовах: за кимось із них стоїть клан (клан – як умовність для позначення історії роду, походження самого героя чи героїні та його або ж її зв’язок із тією сакральною й життєдайною енергією предків). І через це комусь із героїв ведеться простіше й він або вона долає перешкоди майже завиграшки, а комусь треба доводити свою можливість у принципі грати на одному полі з таким сильним по праву свого походження персонажем. Ще хтось має щось доводити не тільки іншим, а й собі.


Не все так просто у фентезі. Рецензія на новинку «Кроки в Безмежжі»

Наріжний камінь фентезі


Усі три частини (їх не варто називати трилогією, адже передбачається хоча б на одну книгу більше, проте й тетралогія – не завбачлива назва; тому залишається цикл) – це типове підліткове фентезі. Типове – не значить погане, а лише написане відповідно до законів жанру та очікувань від нього. Тобто якщо уявити наріжний камінь читабельного підліткового фентезі, він матиме кілька граней:

  • герої-однолітки своєї аудиторії (найчастіше чоловік і жінка або представники різних ґендерних ролей; передбачає щось більше, ніж суто дружні, товариські чи компаньйонські стосунки, рідше головні персонажі – друзі)
  • світ після потрясіння, третя – зло очевидне й неочевидне, четверта – магічність або чарівність.

Один. Герої фентезі


Письменниця виводить трьох головних героїв, поєднаних любовним трикутником: Тім був закоханий у Селестину, яка до нього любила Алекса, але котрого так і не забула, і сам Алекс, якому Селестина зовсім не байдужа, та який ненавидить Тіма. Якщо між читанням кожної частини були тривалі перерви, такі інтимні сюжетотворчі колізії добре вибивають з тонусу та змушують або передивлятися попередні книги, або зазирати в конспект, написаний за ними (принаймні в мене є конспект за «Лунастрами», бо інакше я б заплуталася;). І хіба після цього не хочеться сказати, що любовні лінії у твори уводять просто так? Із Агатою Крісті в даному випадку дуже не посперечаєшся: читачам хочеться амурних деталей. Проте в цьому тексті всупереч іншому правилу Крісті (не ускладнювати історію сюжетними лініями) і без того висока концентрація подій і зв’язків одного персонажа з іншим. У паралельній версії «Лунастрів» трикутник Тім-Алекс-Селестина — як розрада після всіх суперечок трьох рас, але в реальній версії «Лунастрів» любов усе заплутує ще більше! Як у житті).


Два. Світ після точки (майже) неповернення


Інша ж проблема героїв (крім почуттів, звісно): у них не рівні права. Ідеться не про конституційні свободи, а саме про те, як авторка з преференцією творця цього вигаданого світу вирішує когось обділити, зробити такою собі жертвою на благо розказаної історії. Це виправданий хід (і знову ж реалістичний), але настільки ж окраденими почувається той чи інший читач, коли його фаворита або фаворитку понижують і понижують у статусі. Ні-ні, у героя не меншає реплік чи «екранного часу» (як це, наприклад, відбувається з Епл Вайт і Рейвен Квін із «Ever After High» Шеннон Гейл, де головні героїні раз — і в третій фінальній! частині зовсім не головні). Але от у вигаданому всесвіті цей персонаж стає додатковим, меншовартісним, його несправедливо знецінюють і використовують. Такий герой — хтось на кшталт Ронового щура Скеберса з «Гаррі Поттера», який у певну мить каже: «Моя помста буде жахлива!» Щоправда, це може виявитися не якась там мстею, а нічого так западлянка, тобто повноцінна помста. Наступне питання: чи не зрикошетить ця помста?..


Три. Трохи антиутопії та більше, ніж «трохи» зла


У жонглюванні долями головних героїв убачаються вже антиутопічні риси великої гри. І від цього шахівниця й королеви стають ще більш зловіщими, а хтось із пішаків-офіцерів вирішує діяти всупереч наказам, але не на користь опонентам. Тому гра перетворються на подвійну, ставки зростають, а покінчити з одним злом – ще не подолати інше. Не все так просто й, по суті, це дуже добре знайомо не тільки з підліткових антиутопій (бо «Колгосп тварин» Орвелл написав таки раніше, ніж Вероніка Рот «Дивергент»).


Чотири. Чари – як гарна приправа до с̶т̶р̶а̶в̶и̶  книги


Комплімент читачам — це щось таке магічне й чарівне, аби додати добра й тепла. Навіть якщо це магічне та чарівне стає повноцінною страшною зброєю, воно полегшує сприйняття історії (чого не робить любовна лінія в реальній версії «Лунастрів»). Читач прихильніше реагує на сюжетні заплутування авторки, якщо знає, що винагорода — це пейзажі з мрій, чарівні явища й, не в останню чергу, — радість впізнавання. Останнє стосується топографії: окрім вигаданої землі Фамагусти чи Астралісу, герої опинятимуться то в Альпах, то у Венеції, то в Болоньї (і навіть у Болонському університеті, звісно, зміфологізованому!) І всі ці більш ніж реальні місця прикрашатиме ореол поетичної вигадки. 


Якщо коротко й по суті


Якщо ви думали, що про просто там фентезі можна було би просто й поговорити, — це не зовсім так. Якщо в тексті багато перегуків і він базується на відомих прийомах (наприклад, світ безликих і двуликих — як маґли й маги в Ролінґ), сюжетні лінії сплітаються в тугий клубок, а герої підлітки — просто не буде. Буде що з’ясовувати. Якщо, звісно, ви геть не заплутаєтеся або не забудете, що ж було в попередніх книгах…


© Вікторія Беркут, книжкова блогерка