Якщо комусь хоч раз у житті здавалося, що Бог та Всесвіт забули про його існування або ж навпаки — пам’ятають, проте роблять усе, щоб життя було нестерпним, рубрика «мені це знайомо» чекає також і на вашу історію. Життя тринадцятирічної дівчинки Ліззі здавалося їй нестерпним та максимально несправедливим.
Делікатних тем не оминути, останньою краплею, через яку самооцінка Ліззі не просто похитнулася, а впала й розбилася, стали груди… точніше їх цілковита відсутність. Неодноразово чула твердження, що «потрібно розмовляти про проблему й ділитися нею із кимось, тоді рішення точно знайдеться й буде дієвим». Трохи згодом розповім, чому Елізабет не знайшла собі жодного співрозмовника, окрім щоденника...
Батько героїні Бенедикт Карбон одного дня приймає рішення, що хоче відпочити від нескінченних ранкових чвар, тому снідати вони з мамою будуть окремо. ЇЇ брат Макс не втрачав будь-якої нагоди покепкувати над сестрою-невдахою. Єдина, хто хоч якось розуміє Еллі, — тітка Андреа: вона досить тепло й позитивно оцінила прагнення племінниці до писання щоденників, особливо, коли дізналася всю правду про останні роки життя родички...
Вести записи — не так вже й нудно, як може здаватися, Ліззі теж це зрозуміла після того, як змогла попрактикуватися. Залишилося лише почекати, коли ж з’явиться рішення, воно просто конче необхідно, в іншому випадку ця купа проблем просто задавить Ліззі.
***
«П'ятниця, 20 квітня
— До шкільного свята ще 52 днів —
Любий щоденнику!
Якщо ми плануємо довготривалі стосунки, було б непогано, якби ти міг після кожного мого запису надсилати в мій мозок нагадування про те, де я кинула тебе лежати. На те, щоб знайти тебе, в мене йде більше часу, ніж на саму писанину. Я довіряю тобі найглибші таємниці. І я вважаю особистою образою, що саме ти ніби підтакуєш моїй матері, коли вона каже, що буцімто в моїй кімнаті нічого не можна знайти. І на додачу це наповнює ранки неприємною метушнею. Від сніданку сьогодні доведеться відмовитися, тому що я ще обов’язково маю написати про зустріч із Длубаньком.
Мати витріщилася на мене, як баран на нові ворота, коли я вчора за півгодини до свого звичайного виходу з дому сказала, що поїду до школи на велосипеді.
Я ненавиджу їздити на велосипеді й ще ніколи не відмовлялася, коли мама пропонувала відвезти мене на верхову їзду. Але мені нізащо не хотілося, щоб вона дізналася, що насправді я їду до Карстена. Від властивих батькам обмеженості та старомодності вона ще, чого доброго, вирішить, що Длубанько — мій перший хлопець, а я не можу дозволити, щоб така думка з’явилася в цьому світі й зіпсувала мою карму...»
***
Жоден підліток не існує поза школою. Навіть якщо він туди не ходить, без неї складно уявити своє подальше життя. Ліззі залюбки б викреслила зі свого життя пункт «дотягнути в школі до сьомого уроку», але це було б занадто шикарне задоволення. У школі діти різного віку піддаються неформальному розподілу на популярних й талановитих та просто «другосортних» невдах. Елізабет Карбон разом зі своєю подругою Крістіне Гертнер, за мірками інших підлітків, потрапила в умовну другу групу. Вони нестаранно навчаються, не пишуть вірші, як Анна й Алекса; Крістіне й палити почала заради того, щоб хоч у дечому виглядати «дорослою» та крутою. Дівчата так звикли до «тіньового бану», що вже й не хотіли витрачати сили, щоб з нього вийти. Але ж одного разу це сходження на Олімп мало статися...
Як можна займатися проектом, коли навколо — самі невдахи?..
Вийшло так, що Ліззі Карбон втратила над собою контроль. Цього разу та хвилинна слабкість принесла їй шанс: вона це не відразу зрозуміла, але це справді так. На одному зі зборів проектних груп дівчина донесла до маси одну просту річ: хоч там як не маскуй, невдахи залишаться невдахами та разом з іншими не зможуть ні до чого прийти. Кріссі повернулася до старого проекту й працюватиме знову з Алексою... Я скільки разів чула про те, що втрата когось або чогось згодом знаменується грандіозним поповненням. Ліззі отримає шалену підтримку батьків, особливо від мами, інші члени групи будуть моделювати й втілювати у життя ідеї для проекту одна за одною, а разом вони створять проект, який буде максимально заряджений смисловим меседжем в маси.
— Життя пропонує безліч можливостей, — пояснює голос Елізабет, у той час як із пітьми висвічується тарілка з апетитними фруктами. — Можеш хапатися за будь-яку. Тож уперед. Хапай!
Кожен із нас хоча б один раз проживав «життя невдахи», важливо знайти в собі сили це покинути. Так швидко й просто це можна було зробити лише в проекті «The N-Experience», тому ніхто й гадки не мав, як складно було підліткам приходити щодня до школи й бачити, як тебе вже ненавидять, хоча ти не встиг навіть рота роззявити. На цю тему можна довго говорити, єдине, що спадає мені на думку: якщо ви у зараз у такому собі «шкільному підвалі», де сіро й вогко, де немає підтримки й опори, просто зберіться й здолайте всі труднощі, саме тоді ви отримаєте досвід й будете вільними. А ще обов’язково запитайте: «Агов, чи є тут хтось?», бо у своїх проблемах ми не самі.
© Юлія Шаповал, книжкова блогерка
